Virna

Біло-голубий чи біло-червоний?

2010-08-01T11:20:00.003+03:00

Опубліковано Випуск №29 (4413) 15 липня 2010 року в газеті «Час»

До газети «Час» потрапив дуже цікавий документ: форма р-58 та р-59, обов’язкові для заповнення всіма посадовцями населених пунктів. Що ж, форма як форма, якби не суть.
Так от, від сільських, селищних голів вимагається надати наступну інформацію: ПІБ голів, заступників голів, секретарів рад селищних та сільських рад, дані про їхню освіту, фах, партійність, політичну орієнтацію і — увага, цитую: «Кого підтримували на виборах президента України 2010 року». Окрім того, нинішню владу дуже цікавить такий пунктик, як «можливість співпраці», яка вимірюється «+», «0» та «-». Але зібрати таку інформацію потрібно не тільки про посадовців органів місцевого самоврядування, а й загалом про впливових людей краю (у формі р-59 вказаний ще й такий розмитий пункт як «інші», під який може потрапити будь-хто). Отож і про цих впливових та «інших» (розуміємо, бізнесменів, інтеліґенцію тощо) влада хоче знати, кого ті підтримували на президентських виборах, кількість працюючих (для керівників підприємств, установ, організацій), а також рейтинг серед населення, колективу («+», «0» «-») та можливість співпраці. І ці всі форми розіслані сільським та селищним радам за підписом посадовця з райдержадміністрації.

Як нам стало відомо з достовірних джерел, такий документ надходив у комплекті з формами бланків для створення соціального паспорта населених пунктів (тобто, збиралась інформація про склад населення, кількість соціально незахищених груп, шкіл, садочків, установ культури тощо). І в цьому переліку з’явились зовсім не соціальні пунктики для заповнення. Тобто влада, котра зараз належить реґіоналам, певно, вирішила скористатися можливістю, аби створити не тільки соціальний, а й політичний паспорт Буковини. Бо ж вибори не за горами. Тож треба знати, на кого можна розраховувати, а кого треба зробити таким.
Від усієї цієї справи дуже пахне адмінресурсом. Адже таке дослідження району повинні здійснювати партійні осередки за партійні гроші, а не держслужбовці та посадові особи органів місцевого самоврядування, витрачаючи свій дорогоцінний час на таку дурницю.
Цікаво, але окремим посадовцям потім надійшов інший документ з поміткою не заповнювати самі ці форми. А декотрі сільські голови (особливо з ра-йонів, більш прихильних до націонал-патріотичних сил) просто навідріз відмовлялись надавати таку інформацію. У одному з таких районів теж бачили цей документ, та, як нам сказали, «він швидко з’явився і десь зник». Але відомо, що на Буковині є такі райони, де будь-яку вказівку з адміністрації сприймають як обов’язкову до виконання і обов’язково її виконують. Хоча, як нам сказав один із сільських голів, він ніколи б не виконував таке завдання без супровідного листа, в котрому б були посилання на нормативно-правові акти та положення, котрими керуються ті, хто вимагає надання тієї чи іншої інформації.
Хоча у більшості РДА інформацію про існування та розсилання таких форм спростовували. Казали, що такого не бачили і про таке не чули (дійсно, хто б подумав, що вони скажуть щось інакше). Навіть керівник апарату Сторожинецької РДА С. Мінтенко, за підписом котрого до нас і потрапила форма бланка, сказав, що він про це перший раз чує і взагалі це не його підпис.
У Чернівецькій обласній адміністрації помічник губернатора Ганна Мальона повідомила нам, що адміністрації про цей документ нічого не відомо.
Але, подумаймо, це ж не могло бути ініціативою районів? Ба більше, це не могло навіть бути ініціативою самої адміністрації. Скоріш за все, реґіонали на центральному рівні уже запустили виборчу машину.
Адже зовсім нещодавно газета «Високий замок» повідомила, що до 2 липня усі райдерж-адміністрації Львівської області мали зібрати відомості, які б дозволили скласти звіт про по-літичне життя району (подібно до того, що вимагається у нас). Окрім того, на тій же таки Львівщині керівникам підпри-ємств, установ, організацій, ректорам вищих навчальних закладів було розіслано листа-пропозицію балотуватися на майбутніх виборах до місцевих органів влади від партії реґіонів.
Отак виборча кампанія не-офіційно стартувала. І старт її вже ознаменувався використанням адмінресурсу.
Як-то кажуть, один раз – це випадковість, два – збіг, три – закономірність. Але, зважаючи на те, що не всі області наважаться сказати про таке,… висновки робіть самі.

Країна чудес

2010-07-25T19:14:00.003+03:00

Чи бачив цивілізований світ таке, щоб в часи кризи та безгрошів’я в державі її президент влаштовував собі свято, де тільки гонорари за виступ зірок естради сягав мільйона еврів? При цьому офіційно декларуючи 235 тисяч гривень річного доходу.

Чи бачив цивілізований світ таке, аби в державі, яка, перебуваючи на чи не найостанніших місцях за рівнем економічних свобод та розвитку економіки, в парламенті мала більшість депутатів мільйонерів та мільярдерів?

Чи бачив цивілізований світ, аби в країні всі говорили про цензури та тиск на свободу слова, а влада казала, що то все брехня та вигадки самих журналістів, не роблячи навіть спроби в тому всьому розібратись та уникаючи зустрічі з міжнародними експертами?

Чи бачив цивілізований світ, аби в парламенті фізично знаходилось 100 депутатів, а голосів за ті чи інші рішення набігало 250 і більше? При цьому, аби її громадяни знали, що депутати, картки яких голосували, в той час знаходились за межами країни.

Чи бачив цивілізований світ, аби в державі з покладами газу, якого може стати для забезпечення ним населення, його змушували платити втридорога за імпортний газ?

Чи бачив цивілізований світ, аби в країні профільне міністерство освіти і науки держави очолювала людина, котра заперечує її національні традиції та героїв?

Чи бачив цивілізований світ, аби опозиція в державі не змогла зупинити голосування про здачу національних інтересів, але зуміла заблокувати трибуну задля розгляду справи по затриманню її соратника?

Чи бачив цивілізований світ, аби в країні пригнічували мову та культуру її титульної нації, мотивуючи це захистом прав мов однієї національної меншини?

Чи бачив цивілізований світ?..

Перелік можна продовжити до безкінечності і в кожного будуть свої запитання. Звичайно, риторичні.
Так от наша Україна. Країна чудес.
Original on IMI http://imi.org.ua/content/view/179287/1/

Перед фактом

2010-06-22T13:23:00.008+03:00

original на сайті Інституту масової інформації
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=179033&Itemid=1
Так вже сталося, що в Україні влада привчилась ставити громадськість перед фактом. Тобто, ми не знаємо, що відбувається в країні, а дізнаємося. Відчуваєте різницю?

Якщо за часів помаранчевого правління нам колись таки щось дозволяли «знати» (і тільки завдяки міжусобним війнам лідерів), то нині – зась! Згадайте лишень Харківські угоди, Податковий, Бюджетний кодекси, законопроект про проведення мирних зібрань тощо. І чи не стосовно всього, від чого залежить життєдіяльність країни, з громадськістю не радяться. Її просто ставлять перед фактом: з сьогоднішнього дня «правила гри» змінюються.

Добре, що деколи вдається втрутитися в цей процес (як це сталось з законопроектом про мирні зібрання). Але, за нинішніх умов, цілком вірогідно, що то лишень крок назад з боку влади, аби згодом зробити кілька кроків вперед. Бо, наприклад, про те, які конкретно перемовини ведуться з Росією, що вони там збираються об’єднувати чи роз’єднувати, ми не знаємо. Так, чутки є, але чіткої інформації – нуль!

А чи не поставлять нас перед фактом про підписання домовленостей про військове співробітництво між Україною та Росією, про розміщення російських військових баз на території України, про проходження служби нашими призовниками в Росії? І хоча на перший погляд це видається фантасмагорією, одначе...
Схоже, що команда Януковича керується принципом, запропонованим Орруелом в його відомій книзі «1984»: «Незнання - це сила». Звичайно ж, незнання – для простих мешканців і є силою для влади. Але не хочеться вірити, що ми прямуємо до орруелівської Океанії з її Міністерством правди та Поліцією думок…

НеДемократія - Мітингувати зась!

2010-06-21T12:44:00.002+03:00

Наприкінці минулого року чернівецькі депутати на черговій сесії міської ради ухвалили «Положення про порядок організації та проведення в місті Чернівцях мирних зібрань». Тихенько, без особливого розголосу та й без особливої реакції з боку заклопотаної постійною боротьбою за виживання громадськості.

А реакція повинна була б з’явитись, адже цим порядком порушують наші з вами права.
Бо міська влада, керуючись „совковими” принципима та методами (тоді про захід потрібно було повідомляти за 10 днів), вирішила зобов’язати організаторів мітингів, пікетувань тощо повідомляти про захід за три дні до проведення. І ще не факт, що дадуть дозвіл. А якщо й дадуть, то будете собі мітингувати в так званих «рекомендованих місцях», а саме: на майданні біля стадіону «Буковина» (вул. О.Гузар,1); на майдані навпроти готелю «Турист» (вул. Червоноармійська); на майдані біля мосту на вул. Руській; в сквері на вул. Університетській біля пам’ятника Ю.Федьковичу; в сквері на вул. Надрічній, 16-А (Садгора). І хоча в Положенні йдеться, що порядок «розроблений відповідно до Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», але…
В статті 39 Конституції України чітко зафіксовано, що «громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування», а також, що «обмеження щодо реалізації прав громадян на збори може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку».
Навіть Конституційний Суд України ще в 2001 році дійшов висновку, що «виходячи з положень … Конституції України про те, що виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод і що лише судом відповідно до закону може встановлюватись обмеження щодо реалізації права громадян на проведення масових зібрань, визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання». Але, зазначається в рішенні, «ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян». А, як відомо, рішення КСУ є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. І взагалі, йдеться не про дозвіл, а про повідомлення про зібрання!
Схоже, міська влада вирішила переступити і Конституцію, і рішення КСУ. Тому й кілька молодих людей, які хотіли в Чер-нівцях організувати мітинг щодо загибелі студента в райвідділку міліції, не отримали дозволу на його проведення біля стін УМВС в Чернівецькій області. Мітингували біля Народного Дому, що на Ломоносова. Молоді люди казали, що раз так ухвалено, значить треба виконувати. І саме цього добивається влада, аби унеможливити, відбити будь-яке бажання до організації громадських акцій.
Страшніше те, що громадськість міста не особливо й жалкує за втарченою можливістю. Бо, як повідомив нам один з координаторів реґіональних громадських акцій Андрій Сидоренко, найбільш пасивними в Україні є п’ять областей: Чернівецька, Херсонська, Кіровоградська, Чернігівська та Черкаська. Саме тут найважче «підняти» громадськість.
Ось і 14 червня, коли в 22 обласних центрах на площах біля облдержадміністрацій відбувався протест проти ухвалення законопроекту № 2450 «Про порядок організації і проведення мирних заходів» (більшість правохасиників вважають, що цей закон буде крапкою для демократії в Україні), Чернівцям було не до того.
А учасники заходу переконані, що передбачене у законопроекті встановлення 4-денного терміну повідомлення про зібрання унеможливить у багатьох випадках швидку реакцію громадськості на важливі події суспільного значення.
А в Чернівцях уже впродовж 6 місяців діє обов’язок повідомляти за три дні до зібрання. Так само, як і в багатьох містах. Бо місцева влада вже зробила для себе зручні умови. Байдуже, що ціною прав і свобод громадян. На превеликий жаль, жодна правозахисна організація чи по-літична сила не оскаржила рішення Чернівецької міської ради в суді.

Надія Вірна
P.S. Як нам повідомив Володимир Чемерис, член Громадської Ради при МВС України з питань забезпечення Прав Людини, наразі законопроект відкладено і досягнута попередня домовленість про проведення 24 червня комітетських слухань щодо законопроекту № 2450. Також, було погоджено, що громадськість представить на цьому заході свої пропозиції до тексту підготовленого скандального документу.
P.P.S. Газета «Час» готує судовий позов проти Чернівецької міської ради стосовно її рішення від 24 грудня 2009 року. Про результати судових баталій ми повідомимо пізніше.
original газета "Час" http://www.chas.cv.ua/ Випуск №25 (4409) 17 червня 2010 року

Сам собі цензор

2010-06-17T20:44:00.003+03:00

Що страшніше – цензура чи самоцензура? І чому так бояться першої і так спокійно ставляться до другої? Бо коли є цензура, значить журналісти таки пишуть, те, що не подобається владі, вони проводять розслідування, знімають викривальні сюжети і мають сміливість відстоювати право, аби та інформація була опублікованою, з’явилась в ефірах. Згадайте тільки шестидесятників, «Самвидав» тощо.

А що ж стається, коли в душах журналістів залягає самоцензура?

Тоді ніякі проблемні теми, ідеї навіть не озвучуються, не кажучи вже про їх втілення. І саме в такому напрямку й працює влада. Як саме? А дуже просто. Адже безкарними залишаються нападники та замовники нападів на представників ЗМІ, адже тягають журналістів на допити, адже поновлюють проти них кримінальні справи тощо.
Багато молодих журналістів й не думають писати матеріали, через які потім можна (навіть гіпотетично) мати проблеми з владою чи правоохоронними органами. «Мені що, найбільше того треба?», - кажуть вони. Думаю, цього не було б, якби влада вселяла не страх, а певність в тому, що журналіст захищений.

Але ж саме такі ЗМІ потрібні владі. Подивіться лишень, як вона реагує на звинувачення в утисках свободи слова! Владоможці кивають головою, прицмокують язиком, що так не можна, кажуть, що розберуться. А на наступний день з’являється новий факт утиску свободи слова. Складається враження, що на нас плюють, але кажуть, що то дощ іде!

Також самоцензуру виховують і у керівників ЗМІ. Бо зрозуміло, що для більшості менеджерів, медіа – це перш за все бізнес, котрий повинен приносити стабільні прибутки будь-якою ціною. Для них – це аж ніяк не найважливіший соціальний інструмент комунікації. Тому, зрозуміло, їм не хочеться створювати собі проблеми сміливими темами та сюжетами.

І чим довше триватимуть утиски свободи слова під цілковитий одобрямс влади, тим глибше залягатиме в душах більшості журналістівстрашний та руйнівний не тільки для журналістики, а й для демократії, стан - самоцензура. Хоча вірю, що завше знайдуться, хай одиниці, але справжні поборники свободи слова.
опубліковано на сайті ІМІ
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=178766&Itemid=42

ТОВ «Україна» або Януковсько – азаровське травління

2010-06-12T11:01:00.003+03:00

Безправний і злиденний батрак – мрія кожного нечесного на руку роботодавця. Й мені чимраз дужче здається, що ми, громадяни країни, потроху перетворюємося на отих батраків для януковської команди. Працюємо на їхні кишені та, як справжні батраки, мовчимо...

З кожним днем, з кожною подією у владних колах, з кожною заявою Януковича, підкріпленою відповідними діями уряду та коаліції, все більше здається, що Україна трансформується у такий собі бізнес-проект. І зовсім ми не громадяни демократичної країни, а безправні робітники величезного концерну під назвою Товариство з обмеженою відповідальністю «Україна». Головою правління та власником контрольного пакету акцій цього товариства виступає ніхто інший як Ринат Ахметов, котрий в кращих традиціях рейдерства (незаконного захоплення підприємств) захопив владу й тепер подвоює свої й так величезні доходи (дишень нагадую, що він втретє поспіль визнаний найбагатшою людиною України і однією з найбагатших у Европі).
Отже, ТОВ «Україна» - доволі молода підприємницька структура, котра працює та керується в кращих традиціях західного агресивного капіталізму періоду другої половини ХІХ - початку ХХ століття.
В ті часи робітники були безправними, однак тримались роботи, бо можливості влаштуватися десь-інде не було. Хоча й профспілковий рух, покликаний захищати та відстоювати права робітників, тоді тільки зароджувався, з ним мало рахувались новоявлені капіталісти. Та й профспілкові організації були розрізнені, не згуртовані. Та й працедавці робили все, аби унеможливити посилення профспілок, хоча й декларували свою готовність до порозуміння і співпраці.
Поки робітник мобілізовувались, керманичі підприємств підкуповували лідерів профспілкового руху, котрі залюбки здавали свої інтереси, плани заради власної вигоди. Топ-менеджери (як зараз прийнято називати керівників вищої ланки) об’єднувались для того, аби унеможливити різноманітні акції протесту: в разі страйків наймали команди так званих «штрайкбрейкерів» (робітників, котрими заміняли страйкуючих, саботуючих та ін. незадоволених). Тобто, формально визнаючи профспілковий рух, з ним ніхто не рахувався. Хоча, були в історії й винятки.
Що ж ми маємо в ТОВ «Україна»? Безправні робітники перебувають в розрізнених, вряди-годи ворогуючих профспілкових організаціях. Власники концерну чхати хотіли як на робітників, так і на утворені ними профспілки. Соціальна інфраструктура практично відсутня, мізерні зарплати, ніякого захисту. Прибутки перерозподіляють між собою власники. І, здавалося, вже й помирились лідери профспілкових рухів. Однак, чи вдасться їм втриматись від спокус та роздору, від чергової сварки? І чи рахуватиметься з ними керівництво ТОВ «Україна»? І чи хоче сам робітник змін, чи він вже звик до безправного напівжебрацького, і в цьому лишень стабільного, життя?.

Україна чи Малоросія?

2010-05-20T13:36:00.003+03:00

«Я не співаю, лиш кричу, кричу:
Вкраїну розп’яли! Рятуйте, діти!»
Марко Боєслав (1949 р.)
Росія цупко, по-мертв’яцьки вхопилась в Україну. Щоднини вона чимдуж підминає під себе все українське: промисловість, освіту, науку, культуру, бізнес, територію…
Їй дали палець (Договір про базування Чорноморського флоту), то вона вже до ліктя руку відцапала. Така от зведена сестриця. Бо ж рідні так не чинять. І ті, хто прийшов зрання 17 травня до стін Чернівецької ОДА, сказали, що вони не хочуть таких принизливих стосунків, не бажають, щоб обрана українським народом влада продавала національні інтереси та безпеку! Ведучий мітинґу Петро Кобевко попросив вибачення за те, що помаранчеві сили на всіх рівнях допустили до влади антиукраїнські сили, і закликав всіх гуртуватися.

Говорили на мітинґу і про тиск на свободу слова, і про те, що багато виявилось зрадників національної ідеї з боку помаранчевої команди. І виступали містечкові політично-партійні вожді від БЮТ, Народної самооборони, КУН, УНП, НРУ, БНСБ, УНА-УНСО, «За Україну!» та решта членів Комітету захисту України у Чернівецькій області. І гарно говорили. І дружно кричали зрадникам «Ганьба!». Але…
Мітинґувало людей зо чотириста. А скільки ж депутатів від БЮТ, НСНУ та решти нібито націонал-демократичних партій засідають у буковинських радах усіх рівнів? Три-чотири тисячі? А скільки пар-тійних членів записано у кожній з партій? Тисячі. А мітинґувало? Де вони, борці за Україну? Де їхня громадянська позиція? Де одностайне голосування депутатів проти антидержавної політики януківської команди? Адже ж їх майже у всіх радах – більшість?..
До мітинґу приєднувались перехожі – молоді і старі, бідні й багаті. Вони трохи слухали ті правильні та гарні слова, кивали головами та… йшли геть. Бо не вірили. Ні, не в те, що говорили, а в тих, хто говорив…
Опубліковано в газеті "Час" в №21 від 20 травня 2010 року

Цензура померла! Хай живе цензура!

2010-05-12T16:14:00.003+03:00

Нещодавно почула актуальний та сміхо-слізний анекдот: «Диктор радіо мовить: «Доброго дня, панове! Повідомляємо Вам, що невдалий експеримент з незалежністю України, котрий тривав 19 років, завершено! Доброє утро, таваріщі!». І якщо експеримент з незалежністю хоча й на ладан, але дихає, то експеримент зі свободою слова, схоже, таки добігає кінця.

Минулого тижня на загальнонаціональних каналах 1+1 та СТБ (які дивиться добра половина українців і які мають значні рейтинги довіри, а отже, формують громадську думку) журналісти заявили про запровадження цензури.
І не потрібно бути великим експертом зі свободи слова та незалежних ЗМІ, щоб зрозуміти, що коїться щось страшне. Новини перетворились на розбавлений життєвими «легкими» матеріалами рупор влади. Багато молодих журналістів в цьому не вбачають великої проблеми. Вони формуються в умовах цензури, а тому мріяти про те, що вони проти неї повстануть, не доводиться. Бо цензура — це явище, котре поглинає все: спершу вона зовнішня, а вже за якийсь проміжок часу в’їдається у свідомість.
А там, де є цензура, незабаром з’являться (або вже є) темники. А там, де темники, там ЗМІ підконтрольні владі. І тоді настає кінець свободі слова, та й, зрештою, демократії. Тому бути осторонь та байдужим до того, що наразі відбувається в медіа-просторі, неприпустимо.
Нагадаю лишень, що за півтора місяця на трьох представників ЗМІ з Коломиї, Дніпропетровська та Нововолинська вчинили жорстокі напади. І якщо вся журналістська спільнота скаже рішуче «Ні!» цензурі, порушенням прав журналістів та утискам свободи слова, то Україна матиме шанс зберегти паростки демократії.
Чому ж варто боятися? (за «Вікіпедією»)
Цензури — тобто контролю держави, організації чи групи людей над публічним виявом думок і творчості індивіда. Як правило, цензура проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль.
Темників — тобто закритих директив керівництву українських ЗМІ, які містять детальні інструкції щодо того, яким чином треба висвітлювати в новинах політичні події в Україні (така була щоденна практика в 2001-2004 рр.)
Оригінал опублікований в газеті "Час" в числі 20 за 13 травня 2010 року

Веперд у минуле

2010-05-04T15:18:00.003+03:00

За совєтів першотравневі демонстрації були чи не найголовнішим святом. Тоді всі мусили під строгим контролем керівництва у супроводі урочистої музики крокувати вулицями міст. Найголовніше дійство на Красній площі транслювали всі союзні центральні телеканали.
За совєтів військовий парад на 9 травня був демонстрацією сили і могутності СРСР.
За своєтів портрети Сталіна були невід’ємною атрибутикою всіх совкових свят.
За совєтів Росія тримала Україну в смертельних для її національного розвитку та становлення обіймах.

То було майже два десятиліття тому. То було за часів тоталітарного режиму.
2010 рік. Помпезне святкування першотравня з концертами та прямою трансляцією «Першим національним». Організованими колонами Хрещатиком крокують члени профспілок, спортсмени, робочі.
2010 рік. Російські військові марширують столицею України.
2010 рік. Сталін на бігбордах, дорожних розтяжках вулиць Луганська. Йому хочуть ставити пам’ятники в Запоріжжі та Одесі.
2010 рік. Україна здала флот, здає авіа будівельну, енергетичну галузі.
Торжество. Переможна ейфорія. Реванш. Якомога швидше нанести удар опонентам та їх прихильникам, прибічникам декларованих ними ідей. Такий наразі стан провладного політикуму. Він тішиться своїми перемогами в Україні і поразками за її межами. Він ґвалтує свідомість, честь та гідність мільйонів українців, які не підтримали на виборах Януковича…
Один з американських президентів якось сказав, що той, хто не пам’ятає помилок минулого, приречений їх повторювати. Я пам’ятаю кілометрові черги, пам’ятаю дефіцит, пам’ятаю страх. Я не хочу бідності, я не хочу сірості, я не хочу жити в суспільстві нагодованих зомбі. Я не хочу вперед у минуле...

Вакцинація Януковичем

2010-04-28T16:08:00.002+03:00

Коли Януковича обрали президентом, у реалістів сумнівів не залишилось, яким шляхом йтиме Україна далі. Всі знали, з якою командою новий президент прийшов до влади, хто займе ключові посади та хто визначатиме подальшу долю молодої держави. Відкритим було лишень питання часу: наскільки швидко Україна стане підконтрольною Росієї та здасть свої національні інтереси.

Виявляється, на це вистачило якихось два місяці. Майже дев’ятнадцять років Україна намагалась хоча б на коліна звестись перед східною сусідкою, а тут, мов удар в спину… Навіть за часів Кучми, якщо і душили свободу слова, використовували адміністративний ресурс, багатіли олігархи на тлі зубожіння населення, а корупція проїдала все і скрізь, то коли Росія зазіхнула на Тузлу, Україна стала на захист свого й боронилась, скільки мала сил.

Нині ж все залишилось тим самим (тільки олігархи стали багатшими, хабарі - більшими, свобода слова - нікому не потрібною), так ще й до того Росії на таці, приправленій відмовою від визнання геноцидом проти українського народу голодомор 32-33 років та преференціями в енергетичній, авіа- та суднобудівній галузях, подали кримське узбережжя. Офіційний Кремль звичайно ж дань прийняв, покрутивши носом та вказавши місце українській владі…

Вакцинацією взагалі-то називають введення в організм людини антигенного матеріалу з метою викликати імунітет до хвороби, який має запобігти в майбутньому зараженню, або ослабити його наслідки. Януковичем ж в Україні називають президента та його політику. Що ж, в наші тіла та душі ввели антигенний матеріал. Вже є перші жертви цього матеріалу – це побиті медійники, це збитий на смерть машиною президентського кортежу таксист. Тим часом від вакцини вже спаплюжена пам'ять жертв геноциду 32-33 років, Бандери, Шухевича, українська мова виявляється нікому не потрібною, так само як і місцеві вибори.

Лікарі переконують, що здоровий організм мусить виробити імунітет і в більшості випадків це йому гарантує, що болячки тієї він ніколи не матиме. Але буває й таке, що вакцина дає жахливі побічні ефекти і може призвести навіть до смерті.
Вірю, що Україна не загине. Маю надію, що побічні реакції від вакцини змусять організм боротися і виробити імунітет.
Оригінал на сайті ІМІ http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=178580&Itemid=1

Ціна газу

2010-04-22T11:42:00.004+03:00

Ще будучи школяркою, мене цікавило просте дитяче питання – чому військові чужої країни осіли на території моєї Батьківщини, чому вони кажуть, що Крим їхній, і що так було, є і буде. Вчителі на мої прості запитання давали складні відповіді: бачте, домовленості між державами такі, так треба. Проте чому «треба», а, тим паче, кому «треба» - лиш руками розводили.

«Безпрецедентною в історії відносин між країнами» назвав Віктор Янукович вчорашню домовленість з російським колегою Дмітрієм Медвєдьєвим про зниження ціни на газ та подовження терміну перебування Чорноморського флоту РФ на території України до 2042 року. І тут він був стовідсотково правий – така домовленість дійсно безпрецедентна. Адже згідно ст. 17 Конституції України на території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Звичайно ж прихильники ЧФ РФ вкажуть на 14-те перехідне положення, де використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України. Однак хіба може «тимчасове перебування» тлумачитись як довічне? І хіба можна отак, одним розчерком пера, переступити Конституцію? Та ще й дякувати Росії за таку милість?

Видається, що нинішнє керівництво держави вирішило догодити всім – і Сходу, і Заходу: для Заходу відмовились від високозбагаченого урану, для Сходу – від претензій на суверенність та незалежність. І якщо останніх кілька років Україна була об’єктом міжнародної політики, то тепер вона потрохи стає маленькою кволою безправною зведеною сестрою великої Росії. Ось такою є ціна газу, газу з присмаком моря…
Оригінал матеріалу можете знайти на сайті Інститут масової інформації

Минуле не пробачає

2010-04-21T12:04:00.001+03:00

...аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють… (Іван Франко)

Справедливий, скромний, принциповий, послідовний, справжній патріот…Таким запам’ятають Качинського поляки, таким запам’ятає його світ. В неділю відбулося урочисте прощання Польщі з її відданим сином – Качинського з дружиною поховали. А він так хотів, аби про одну з найжахливіших трагедій польського народу в Катині дізналися всі, аби справу безневинно убієнних офіцерів розслідували, архіви розсекретили. Про Катинь тепер знає чи не кожен свідомий землянин.

На похованні Дмітрій Мєдвєдьєв сказав, що винен в трагедії в Катині 1939 року Сталін…Той самий Сталін, портретами котрого хотіли обвішати чи не всю Москву до 65-ліття перемоги. Той самий Сталін, пам’ятник котрому так ревно хочуть встановити у Запоріжжі. Той самий Сталін, котрий є організатором геноциду українського народу, засуджений українським судом, а нині архівні документи стосовно Голодомору знову починають засекречувати. Той самий Сталін, котрий і через півстоліття забирає життя видатних людей сучасності. Адже, якби не було Катині, не було би й авіакатастрофи під Смоленськом. І, як би не цинічно це звучало, якби не було авіакатастрофи, не було би публічності сталінських злочинів в Катині.

Минуле таки нагадує про себе, деколи злегка, а деколи з усією силою незаслуженого забуття (як це сталося з Катиньською трагедією). І те, як воно про себе нагадає, залежить від того, наскільки ми його поважатимемо і шануватимемо. А відмовившись (або ж не вберігши) від жертв Голодомору, від жертв сталінських репресій, НКВД, від ОУН-УПА, а тим більше від рідної, вистражданої поколіннями, мови, ми нарікаємо себе на цілковите національне знищення та небуття.
опубліковано на сайті Інституту масової інформації http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=178513&Itemid=1

Журналістів викинули в смітник

2010-04-09T18:49:00.002+03:00

Останній випадок з журналістом телеканалу СТБ став настільки показовим, що далі вже нікуди: нас всіх, панове журналісти, просто викинули в смітник. Раніше на нас не реагували, над нами насміхались, нас принижували, але тепер нас просто «опустили» (спеціально використовую провладне арго) в урну.

Що далі? Темники, цензура, гоніння, розорювання «неугодних» ЗМІ, підставні кримінальні справи проти журналістів? А може ще й до вбивств дійде? Бо побиття вже є. А ми й далі будемо конкурувати між собою до того часу, поки не буде за що конкурувати – читач буде зазомбований, а журналіст – заляканий…
На прес-конференцію нового губернатора Буковини в приміщенні ОДА, мене, журналістку місцевої газети «Час», не пустили, бо, бачте, я не акредитована і тому впустити мене не можуть. Правда, згодом, таки схаменулись і дали пройти, бо я почала казати про незаконність такого поводження з журналістами і про те, що буде скандал. Цікаво, що прес-конференцію новопризначений губернатор Михайло Папієв розпочав саме з того, що свобода слова, співпраця з медіа будуть пріоритетними в його роботі. Моя ж свобода слова розпочалась з того, що мене не впустили до приміщення ОДА. Раніше посвідчення дозволяло заходити в ОДА без проблем. Варто зауважити, що Михайло Папієв вибачився, і попросив не узагальнювати цей випадок, який стався через те, що хтось хотів показати, наскільки добре працює (розуміємо, хтось хотів «вислужитись»).
Та чи дійсно цей випадок – виняток? З огляду на те, що зараз відбувається з журналістами по всій Україні, в мене все менше і менше до того віри…
Єднаймося!

Собаче життя або Про політику, політиків та Україну

2010-04-08T20:22:00.002+03:00

Цуценятко надривно скавчало та роздирало маленькими кігітками ледь не до кістки свою тоненьку, ще не згрубілу од житейських перипетій, шкіру. Воно з усією силою намагалося позбавитися від отих надокучливих кровопивць, що не давали ні хвилини спокою: кусали, стрибали, плодились.

Здавалось, чим більше цуценя намагалося вичесати бліх, тим більше їх ставало. Тим сильніше вони всмоктувались в шкіру і досхочу напивались цуценячої крові. А воно, біднятко, потихенько хиріло, обливаючись слізьми та кровію.
А блохи тріумфували – вони захопили не тільки тіло цуценяти, але й думки. Бо ж, малече, про те тільки й думало, аби позбутися цих паразитів. Блохи нагло повзли на очі, навіть до рота намагались застрибнути. Здавалось, що вони скрізь. Тільки кігті були вільні. Ними й цуценятко вичісувало з шерсті мерзоту. Та все марно…
І бігало собача, терлось до інших собак, просячи зарадити біді. Та вони лишень сахались од загризеного маляти. Дехто навіть скалився, гарчав та кусав. Тоді цуценяткові ставало ще більше болісно, ще більше тужно. Йому ніхто не хотів допомогти. І він змирився, перестав боротися з несамовитими кровопивцями.
Та одного разу надибало змучене цуценятко старого пса. І той оповів малюкові, що блохи – безмозгі істотки, котрим байдуже до тіла, з котрого вони п’ють кров. Їм аби лиш досхочу впитись та пострибати. Але є така речовина – дустом називається. Її зарази бояться як вогню. Ото треба лиш скупатися в дусті – і заживеш по-новому. Та лишень де того дусту шукати, пес не сказав. Повідав лишень, що як загризуть до передостанньої краплі, то інстинкт самозбереження сам приведе до діжки з дустом…

Як робити писанки, мальованки та крашанки

2010-04-03T00:42:00.007+03:00

Розписані яйця мають різноманітні назви залежно від місцевої традиції, техніки оздоблення, а саме: писанки (розписані воском, найчастіше чотириколірні), крашанки (одноколірні), мальованки (мальовані пензликом, здебільшого по дереву), крашанки-дряпанки (орнаменти видряпані по фарбованому яйцю гострим предметом), крашанки-галунки (по фарбованому яйцю нанесені одно- та різноколірні крапки).

Писанка дістала свою назву від слова „писати”, а писати, це те саме, що „розписувати”, „розмальовувати фарбами”, „вкривати узорами”. Назва „писанка” означає яскраво розмальоване яйце або яйце, зроблене з дерева чи глини. Здавна писанки розписували за допомогою писака, який виготовляли власноруч майстри-писанкарі.
Готуємо яйця до розмальовування
Для писанок вибирають зазвичай курячі яйця, але можуть бути і гусячі, і страусині. Яйця, з яких потім виготовлятимуть писанки, миють в холодній воді. Після миття кладуть у тепле місце (колись клали на піч), щоб вони висохли. Деколи накривають теплою хустиною, щоб яйця залишалися теплими до того моменту, як почнуть писати на них писанкарські візерунки. Коли яйця теплі, віск краще лягає на поверхню шкарлупи.
Якщо для виготовлення писанок беруть гусячі яйця, то враховують те, що їхня поверхня гладша, ніж у курячих, і тому їх вимочують протягом години в ледь теплій воді, а потім витирають шматком вовни, щоб стерти верхній гладкий шар, тоді віск краще лягатиме на поверхню яйця.
Розпис воском
Однією з найпоширеніших є воскова техніка розпису. Для виготовлення власне писанок яйця перед роботою трохи підігрівають. Потім беруть розтоплений бджолиний віск і заливають його в писак – металеву конусоподібну трубочку з дерев’яним держаком, потім майстерно наносять на яйця спочатку деталі орнаменту, що мають лишатися білими, далі яйця зафарбовують в жовтий колір. На жовтому тлі знову пишуть воском певні елементи задуманого розпису, які мають мати жовтий колір, і знову опускають яйця в якусь темнішу фарбу, наприклад, червоного кольору. Нарешті, тло забарвлюють якоюсь темною фарбою, найчастіше чорною, коричневою чи вишневою.
Під час виготовлення писанок фарба має бути ледь тепла, щоб не розтопився нанесений воском попередній малюнок. Закінчивши процес фарбування, писанку підігрівають, щоб зняти нанесений на яйце віск або ставлять у череп’яній мисці в піч.
Для воскового розпису використовують, окрім писака, булавки, голки, шпильки, навіть цвяшки. Завдяки круглій голівці шпильками роблять штрихи з потовщенням на одному кінці, і з загостренням на протилежному.
Як розписувати яйце
Лінії на яйці малюють в напрямі від себе. Спершу потрібно намалювати головні лінії, що визначають основні межі майбутнього орнаменту. Горизонтальні і вертикальні лінії або поля писанки залишаються білими, бо писані вони по ще не зафарбованій поверхні яйця. Тут же малюють і інші елементи орнаменту, які повинні залишитися білими. Далі йде підбір фарб від світлих кольорів до темних, в процесі розмальовування писанки. Як правило, після розпису білих візерунків яйце занурюють у жовту фарбу, і теж потім, коли вже жовта фарба добре пройде в шкарлупу, отримують ті елементи, які повинні бути жовтого кольору. Потім яйце зафарбовують у наступний колір і так далі – з дотриманням, як вже зазначалося, послідовного переходу від світлих тонів до темних. Розпис воском і фарбування повторюють стільки разів, скільки кольорів потрібно ввести в розпис, причому, щоразу занурюють яйце в темнішу фарбу. Фарба, в яку занурюють вже готову писанку, стає тлом для всіх попередніх візерунків.
Фарби для писанок
Барвники, якими зафарбовували писанки, поділяються на два види: природні і фабричні. Природні барвники можна легко виготовити в домашніх умовах.
Наприклад, жовту фарбу робили з вивареної яблуневої кори, з рослин дроку красильного (зановина), з шафрану, молодих бруньок вільхи або тополі, гречаної полови, горицвіту. Подекуди до відвару зілля, як і до відвару яблуневої кори додавали ще й галун і дрібку жовтої фарби. Оранжеву виготовляли з лушпиння цибулі. Червону виготовляли з польської кошинелі (дрібні комахи), кармазину, оленячого рогу, з луски соняшникових зернят, додаючи до відвару „копервасу” – залізного купоросу. Зелену фарбу „зеленину” отримували з відвару житніх висівок та лушпиння зернят соняшника, полови конопляного насіння. Темно-коричневий барвник добували з відвару дубової кори, кори чорної вільхи або ягід чорного бозу. Чорну фарбу виварювали з лушпиння соняшникових зернят, додаючи до відвару „копервасу” - залізного купоросу.
У наш час використовують анілінові фарби. Необхідно знати спосіб їх приготування. Щоб зробити порошок для писанок, потрібна м’яка вода з річки або розтоплений лід. Спершу доводять до кипіння воду, засипають в воду відповідну фарбу, розмішують її і знімають з вогню. Коли фарба трохи вистигне, додають оцет, щоб вона краще проникала в поверхню яйця. Фарби готуються так: до 0,5 літра води додають 1 ст. ложку барвника (так розробляються усі кольори).
Процес зняття воску з писанок є кінцевим етапом у виготовленні. Раніше це відбувалося так: до керамічної миски складали багато виготовлених писанок, ставили миску в теплу нагріту піч. Як тільки писанки нагрівалися і віск починав стікати, їх обережно витирали ганчіркою. Коли писанки вже були обтерті від воску, їх натирали солониною, щоб вони ставали блискучими.
На сьогодні існує такий спосіб зняття воску з писанок: писанку підносять до вогню запаленої свічки і коли віск починає ріднути, обтирають яйце ганчіркою. Щоб закріпити фарбу і надати писанці блиску, покривають писанку тонким шаром лаку. Через два тижні писанку можна ще раз лакувати, вона буде більш блискуча.

За матеріалами
етнографічних досліджень
Оригінал статті http://www.chas.cv.ua/14_10/17.html

Злиденна пісня Панської вулиці

2010-03-26T23:32:00.002+02:00

Чи знаєте ви, яка на вигляд та як звучить Совість? Я знаю. Я її бачила…

Вона, як завжди, стояла під стінами одного з дорогих магазинів Панської вулиці. Байдуже, що надворі лютував мороз. Обпершись на ціпок та з пластиковою коробкою з-під дешевого спреду в руці, зодягнута в лахміття, старенька сивочола жіночка просила грошей. Й співала свою пісню. Пісню-крик, пісню-благання. І чути ту пісню на сотню метрів. Вона однаково долала відстань, шум транспорту, недовіру та байдужість. Вчувши її, по спині, супроти волі, пробігли табуном мурашки.
Проходячи повз стареньку, намагаюсь вслухатись, зрозуміти слова, однак не можу. Розум не чує слів. Їх чує, вірніше відчуває серце. Пісенний потік, наче джерельна водиця, розливається вулицею, стікає по наспіх вкладеній та вже розбитій бруківці, обмиваючи підбори панства, що поважно походжає повз стареньку. Воно не помічає й не чує її. Надто заклопотане, надто поспішає жити, розкошувати. Та пісня не для їхніх вух. Їм миліш за будь-яку пісню шелест купюр, дзвін монет…
Боюсь спитати стареньку, чому тут стоїть, чому просить. Бо відповіді знаю наперед. Не хочу, аби моя піснярка враз перетворилась на звичайну людину, котрій потрібно їсти, пити. Вона для мене щось більше. Бо коли співає, то ніби піднімається над оцим всім – буденним та дріб’язковим. І раз вчувши її голос, забути його вже неможливо. Він як докір, як совість, западає глибоко в душу й ні на крок не відступає. Потрібно лишень навчитись її помічати та чути...
P.S. Старенька дійсно досить часто стоїть на вулиці Кобилянській й співає.

Час маразму

2010-03-25T15:01:00.002+02:00

Новини – це катастрофи і політика. На ток-шоу – велика катастрофічна політика. Все разом – політична катастрофа. Що не кажіть, але ходити інформаційним полем наразі небезпечніше для психіки, ніж мінним - для життя. І якби не робота, давно б забула про ту невтомно балакучу «коробку», про радіо, Інтернет та пресу.
Напевно, вітчизняні ньюсмейкери вважають, що в українців є одне єдине право – слухняно та покірно ходити з промитими мізками. Щохвилини вони видають маразм за маразмом, спантеличуючи та дезорієнтуючи й без того спантеличених та дезорієнтованих українців. Перші особи видають перли, гідні уваги психіатрів: сміються або плачуть без видимої причини, з легкістю вдаються до особистих образ і непристойних базарних чвар.

Просто так. Людям (з наголосом на останній склад) же подобається! Цистерни бруду, словоблудства і безпринципності. Межа між правдою, напівправдою, брехнею та вигадкою вже настільки розмиті, що самі політики, здається, вірять в те, що кажуть. А говорити вони не спиняються ні на мить. І чим ближче до дати виборів, тим більше маразму в медіа.

Чесно кажучи, вже й не пам’ятаю нашого інформаційного простору без отих маразмів. Здається, що без них він просто зникне. Бо ті всі «пшики», якими наповнені ефіри і шпальти газет, стали невід'ємною складовою нашого життя. Але я не хочу жити у маразмі. Може досить вже сприймати українців несвідомим електоратом, котрий голосує емоціями? І, може, настав час українцям припинити такими бути?

Оригінал статті на ІМІ http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=177451&Itemid=42

Що казав мольфар: «Землисько на Буковині сильно не труситиме»

2010-03-24T14:23:00.001+02:00

Заспокоїтися, не впадати в паніку, молитися та менше вірити чуткам, домислам та страшним прогнозам закликає 80-літній верховинський філософ-практик та володар білої магії Михайло Нечай. Він називає себе останнім карпатським мольфаром, а тому знає, що говорить.
— Землетрус таки буде, — розповів нашому кореспондентові мольфар Нечай. — Скоріш за все, труситиме наприкінці квітня – на початку травня. На Буковині землетрус не буде страшним і не загрожуватиме людському життю. А от в сусідній Румунії землисько тріпонеться сильніше. І людям, замість того, аби вдаватися до паніки, треба молитися Богу і просити його простити їхні гріхи. Бо що заробили, те й матимемо од Бога.
Отже, якщо вірити словам чаклуна, то на Буковині більш вірогідним видається повітретрус (тобто струс повітря чутками та залякуваннями про можливий руйнівний землетрус).
Довідка
Мольфар (походить від гуцульського «мольфа» – заговорений предмет, яким можна викликати зміну погоди, причаровувати тощо) — чарівник, знахар, чаклун.

Оригінал статті http://www.chas.cv.ua/12_10/17.html

"2010"

2010-02-05T22:43:00.004+02:00

Місце: Країна Майданів. Час: зима-весна 2010 року.
Країна Майданів після президентських виборів стала абсолютно некерованою. Центральні вулиці та площі великих міст країни охоплені проплоченими мітингами-демонстраціями під біло-червоними та блакитними прапорами (кольори політичних сил, що протиборствують. До речі, їх, як докупи скласти, то виходить такий собі триколір російського державного стягу. Чи не символічно?).

Стоять підприємства, заводи. Чи не всі громадяни Країни Майданів працездатного віку, котрі ще не встигли виїхати закордон, йшли на мітинги. Адже там, на мітингах, демонстраціях, в агітпалатках чи на розповсюдженні агітаційних матеріалів, вони можуть заробити набагато більше, аніж працюючи на своїх робочих місцях (та ще й в часи кризи зарплатні позрізали й багатьох у відпустки за власний кошт повідправляли). Потрібно лишень закріпитись за якоюсь з цих політичних сил (байдуже в котрій) – і щомісячний заробіток в дві-три тисячі гривень гарантований. Та й постійні виборчі кампанії та післявиборчі баталії передбачають наявність більш-менш стабільного заробітку ще на довгі кризові місяці.
…Все життя країни перемістилось на вулицю. Державна машина завмерла. В Країні Майданів - два (а може й три?) «законних» Президенти, два так само «законних» уряди… Країна готується до двох «законних» одночасних позачергових парламентських виборів, котрі оголосили два Президенти на осінь 2010 року. Світ завмер в очікуванні.
Що ж буде далі?.. Дивіться в кінотеатрах епохальний фільм-екшн, політичну катастрофу «2010»…

Що не кажіть, але для України такий розвиток подій вже не видається таким неможливим, як ще скажімо рік тому. І чим ближче до сьомого лютого, тим стає «спекотніше». Звичайно, прогностика – річ невдячна, тим більше на українських політичних теренах. Та й яка може бути прогностика, коли усій нашій управлінській системі конче потрібна точна діагностика та лікування.
Отож, цікавого перегляду, шановні!

Смертельно небезпечна зима чи влада?

2010-02-04T23:24:00.001+02:00

Згідно з повідомленням прес-центру МОЗ, станом на 4.02.2010 року по Україні зафіксовано 355 людини, котрі померли від обмороження чи переохолодження …

Страшні цифри. Сумна статистика. Жорстока правда. Влада (і центральна, і місцева) не готові до…звичайної, але дещо призабутої для української кліматичної зони, зими. Бо коли люди сотнями гинуть від морозів, коли місцева влада неспроможна оперативно реагувати на прогнозовані (!) природні виклики, то чого ж від неї чекати в часи так званих «форс-мажорів»? І ці цифри - це діагноз усій системі соціального захисту країни та владі загалом – цілковита, вибачте за вислів, громадська (чи, скорше, соціальна) ІМПОТЕНЦІЯ.

Чиновники надто заклопотані політикою, вони шукають собі «відхідних шляхів», облаштовують своє фінансове та політичне майбутнє після другого туру. Та й з вікон теплих владних кабінетах та обігрітих люксових автівок не видно присипаних снігом зледенілих безхатченків, чи забуту родиною та державою, замерзлу у власній оселі бабусю.

І ніколи їм зорганізувати мобільні групи в складі дільничних міліціонерів або ДПС-ників, представників соціальних служб, громадських та благодійних організацій, медиків по виявленню безхатченків, нетверезих, незабезпечених та безпомічних людей, котрі потерпають від морозів.

Ніколи їм звернутись до всіх громадян із закликом не бути байдужими до ближніх й направляти потерпілих до відповідних закладів (якщо такі є). Бо їм краще звертатися з екранів телебачення, зі шпальт газет з політичними гаслами, з розповідями про минуле чи обіцянками на майбутнє. Вибори ж-бо важливіше трьох сотень життів. Й кого з них наразі цікавить оте смертельно-морозне сьогодення?..

P.S. Найбільше життів забрала негода в Донецькій області – 123. За нею йде Запорізька область – 46 замерзлих. Жодної смерті від обмороження чи переохолодження не зафіксовано лишень в містах Києві та Севастополі, Закарпатській (там, згідно з даними МОЗ, ні одна людина навіть не звернулась за допомогою) та Одеській областях.

«А на останок я скажу…»

2010-01-29T21:54:00.014+02:00

Революційна хвиля 2004 року виштовхнула його прямісінько в президентське крісло. Його називали українським Месією, Обраним, Надією Нації. Він й сам себе таким вважав. Він відроджував національну ідею, символи…

Його за це критикували, паплюжили. А він вкотре їздив до Батурина, відкривав пам’ятники жертвам Голодомору…Навіть російський президент Мєдвєдєв йому з Кремля за це наказував пальчиком: «Но-но!» Таким він був президентом. Віктор Ющенко. Він дав героя Шухевичу і до останнього вагався з присвоєнням звання Героя провідникові Організації українських націоналістів Степану Бандері.
І то ж треба було, аби те, чого так очікували одні і чого так категорично не хотіли од нього інші цілих п’ять років, сталося під завісу його каденції.
Але Ющенко здивував усіх. Й до Дня соборності України на офіційному сайті гаранта Конституції з’явилось маленьке небагатослівне повідомлення, котре замінює тисячі промов: «за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу» Степану Бандері присвоєно (посмертно) звання Героя України.
Розумію, багато хто скаже, що оте звання вже спаплюжене тими, кому так бездумно та бездарно було роздане самим же Ющенком. Але тут вже не про звання йде мова, а про сам факт такого дійства.

Що не кажіть, але як помпезно він прийшов, так й відходить…А що було між тими епохальними подіями для націотворного та державотворчого процесу (Революція і історичного факту визнання постаті Бандери) наші предки навряд чи будуть особливо замислюватися…

P.S. 28 січня 2010 року Президент Ющенко своїм Указом визнав учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони «Карпатська Січ», Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності.

Опубліковано на сайті Інституту масової інформації - http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=177875&Itemid=1

«Мені соромно за Україну! Ми повернулись на п’ять років назад!»

2010-01-25T19:27:00.005+02:00

Таку оцінку результатів президентських виборів я почула 18 січня з вуст молодої жінки, котра не могла заспокоїтись, вчувши останні дані Центрвиборчкому. А чи не права вона, зрештою?

Двічі на одні й ті самі граблі українцям ставати вже неодноразово доводилось. Двічі ми обирали Кучму, двічі (в 2006 та 2007 роках) обирали недієздатний парламент, двічі дозволили наплювати собі в душу, не тільки прийнявши на так званий політичний олімп недостойних, а ще й віддавши за них свої голоси. Байдуже, чи «за» голосували, чи «проти», чи «замість», чи «на зло». Це вже не має значення. Головне, як кажуть, результат: Янукович у другому турі з більш як десятивідсотковим відривом від Тимошенко.
Я приймаю такий вибір, але навідріз відмовляюсь його розуміти. П’ять років тому намагалась зрозуміти. Думала, тоді, в 2004 році, то був «постсовєтський синдром». Але зараз, в 2010 році, — що? Чому? Хіба ми є настільки незрілими, несвідомими та зденаціоналізованими, що така кандидатура прийнятна для більшості виборців України?
Найбільше ж мене вразило те, що електорат Януковича значно помолодшав. Значна частка молоді віддала за нього свої голоси. Абсолютно свідомо та добровільно. Хіба це такою була (скоріш, не була) націонал-патріотична виховна робота помаранчевого керівництва серед молоді, що виховала такого молодого українця, котрому хочеться, аби президентом його держави був Янукович? Ні, я не буду наголошувати на особистісних та біографічних «особливостях» цього політичного лідера. Я про світоглядний вибір, вибір цінностей та системи координат поступу держави. Як таке могло трапитися в країні, котра ще п’ять років тому постала проти тієї сили, що тепер торжествує, здобувши перемогу?
Історики, звісно, скажуть, що контрреволюція після революції – звичне явище в державотворенні. Але мені було б менш боляче, якби то дійсно була свого роду контрреволюція (на кшталт, змови, кулуарних домовленостей тощо), а не свідомий та якимсь чином (причинами, переконаннями) вмотивований вибір більш ніж третини політично активного населення України.
Що ж, правду кажуть, ми маємо таку владу, на котру заслуговуємо. І мені ця вся ситуація нагадує підлітка, котрий в певний момент починає дуже швидко рости (події 2004 року), але внутрішні органи не встигають догнати стрімкий ріст кісток, а тому починаються збої в усьому організмі, хвороби, розлади тощо (нинішній стан). Сподіваюсь лишень, що наш підліток врешті-решт окріпне й стане сильним та мудрим Виборцем, за котрого нікому не буде соромно…

Опубліковано в газеті "Час" http://www.chas.cv.ua/4_10/10.html

Правила метикету

2010-01-23T16:15:00.002+02:00

Ні, це не одруківка, як, певно, подумали. Це правила українського сьогодення, жорсткого, наче вода з-під крана: і знаєш, що псуєш здоров’я, одначе продовжуєш вживати, бо пити хочеться завжди.

Отож, правила метикету виникли десь на межі передсмертного стану правил етикету та суспільної моралі. Їхніми засновниками були спекулянти радянських часів, кооператори часів перебудови, перші мільйонери часів незалежності. Головне тут – зметикувати що, де, коли і за скільки. А там вже – як пощастить. Везіння – чи не найвизначальніша категорія. Передує їй хіба лиш «чуйка» - здатність вловити вітер «змін» і вчасно переорієнтуватися, прилаштуватись. До правил «метикету», на думку автора, можна віднести наступні: 1) і найголовніше, ніколи не дотримуватися ніяких правил за будь-яких умов і домовленостей; 2) намагатися «топити» всіх, хто розумніший, успішніший, «метикуватіший»; 3) не визнавати кумирів, окрім як тих, котрі прикрашають грошові знаки; 4) працювати на власне благо («все для кишені, нічого проти кишені, нічого поза кишеню») і т.і.

За роки незалежності «метикуватих» наплодилось, хоч відбавляй. Освіта і вік значення не мають. І розлізлись вони по всім владним кабінетам всіх рівнів. І почали собі метикувати, хто на що ладен. І вийшло так, що апетити «метикуватих» почали зростати швидше, ніж ціни на бензин та продукти харчування. І поки вони метикують, прості смертні українці продовжують на них працювати, отримувати зарплатні в конвертах, жити в борг, а дехто, навіть, наловчився вже й сміятися з того, що твориться навкруги.

Ось так собі співіснують два світи – «метикуватих» та українців.

Published http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=172100&Itemid=42

Німа нація – нема нації

2010-01-06T16:31:00.008+02:00

Культура та історія – це серце і душа народу. І коли починають казати, що треба припинити нарікати на мовну, культурну та духовну кризи в Україні, стає моторошно. Бачте, подорожчав хліб, цукор, комунальні платежі тощо, яке нам діло до того, якою мовою ми спілкуємось, головне, аби шлунки та кишені було чим наповнити.

А саме такого відношення до національної духовності прагнули колонізатори у своїх колоніях, пани у своїх рабів, політики у електорату. А тому й дресирують нас, пересічних українців, різними там кризами, кидають нас на межу бідності та жебрацтва, аби тільки ми не задумались над духовністю, яка вже ледь жевріє в наших душах. Лишень в страшному сні нашим політикам ввижається національно свідомий, політично та правово обізнаний виборець.

В такому напівжебрацькому напіврабському, напівмовному та напівкультурному дусі живемо, виховуємо дітей. В таку напів- або недонацію перетворюємося. Цураємося свого, не знаємо і не вивчаємо чужого. Спілкуємося напівукраїнською та/або напівро- сійською…

Блукаючи коридорами центральних корпусів Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, окрім суржику, російської та молдовської (румунської) мов я нічого не почула. А в центральних корпусах навчають майбутніх українських філологів, лінгвістів та філософів. Суцільні «зачєм», «ващє», «па чьом»... І чим більше слухаєш тих розмов, більше розумієш, що ані української, ані російської студенти, та й подекуди викладачі, не знають. І то все – зберігачі та поширювачі духовності. В кінці кінців, так мало би бути.

Ось так, своєю лінню та небажанням вивчати «дєржавну» мову ми перетворюємо українську мову на суржик, те саме відбувається й з російською. Адже ту мову, якою спілкуються російськомовні буковинці, складно назвати російською, то, скорше, якийсь гібрид. Однак цей гібрид широкого вжитку, легко сприймається і не викликає несприйняття, як українська мова. Невже те саме очікує на історію та культуру? Невже те саме очікує на націю?..

Політик і повія

2010-01-06T16:19:00.003+02:00

Жили-були повія і політик. Вона продавала своє тіло, він – свою совість та державу. Повія продавала себе за три сотні гривень за годину, він - за мільйони доларів за каденцію. Час від часу їхні дороги пересікались: він купував її тіло. Звичайно ж, за державні гроші. Виходило, що держава (в розумінні обставин) спершу викинула її на вулицю, а тепер, наче знущаючись, давала їй заробіток.
Так вони і жили. У кожного була своя служба: у нього - державна, у неї – скажімо, специфічна.

Він «служив» вдень, вона – вночі.
Він готувався до виборів, вона готувала себе до вибору.
Він працював з виборцями, вона – з клієнтами.
Він обіцяв, що вже завтра зробить всіх щасливими, вона робила когось щасливим вже зараз.

…Політик бачив в ній лиш повію – безправну тілесну істоту, котра надає кількахвилинну насолоду. Її можна будь-кому вдарити, образити. Натомість тільки спробуй щось подібне вчинити йому – він же недоторканний! На його стороні закон. А вона – поза законом, поза суспільством. Та його це не обходить. Подумаєш! Безправним більше, безправним менше – це ж Україна!..

А в Україні, до речі, щоночі виходять на вулиці десятки тисяч секс-працівниць. Більшість з них почали займатися проституцією не від хорошого життя. Значна частка повій - матері. Однак вони зробили свій вибір. Їх засуджують, соромлять. Але ж повія – це така сама людина і громадянин. Вона має усі перелічені в тисячах законах та нормативно-правових актах права та обов’язки. Та чи є ми вже настільки демократичні й цивілізовані, щоб це визнати?

P.S. 17 грудня світ відзначає Міжнародний день проти насилля над секс-працівниками. В більшості країн Європи проституція декриміналізована та легітимізована. Держава там здійснює постійний контроль та нагляд за проституцією. У нас ж держава занадто зайнята проституцією політичною.

Опубліковано
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=177589&Itemid=42

Парламент, хризантеми та цибуля

2010-01-06T16:17:00.002+02:00

Досі не можу зрозуміти як нас, з тридцять дорослих людей, трійко діток, величезний мішок цибулі, кілька метрових саджанці хризантем та водій, вмістилось в старенькому, переобладнаному з вантажного на пасажирський, мікроавтобус. Але нам це вдалося, й ми рушили до віддаленого селища. Хтось їхав до рідних, хтось додому. Кожен зі своїми проблемами, зі своїми кризами та радощами, зі своїми думками.

Щільність спонукала пасажирів до розмов. На диво, навіть коли зайшла тема про політичну кризу, хороший настрій не зник. Навпаки, дехто навіть запропонував парламентаріям, котрі вже кілька місяців нічого не роблять, а отримують зарплатню, не блокувати трибуну, а розпочати голодування.
Ото тоді стане набагато цікавіше для народу. Також ми висували гіпотези, що крісла в українському парламенті чимось намащені, й коли хтось на них всідається, то ніяк не може злізти. А з нинішніх парламентарів користі, що з крісел. Тому й потрібна повна заміна «меблів» в парламенті.

Взагалі-то, політична тематика не дуже цікавила пасажирів. Більше говорили про те, що оранка подорожчала, що картопля погано вродила, що сусідка вирішила народити третю дитинку, а інша вже отримала десять тисяч і більше тисячі матиме щомісяця на маля і про багато чого іншого. Не говорили про світову економічну кризу, про падіння гривні, про інфляцію, про вибори. Вони говорили про земне… про життя.

Опубліковано
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=173685&Itemid=42

Єдино сильна, коли єдина сильно

2010-01-06T16:15:00.002+02:00

Вони не хотіли ділитися, але їх розділили… Чиновники, гроші та беззаконня, що творилося та твориться навколо… Вони відчувають себе єдиними, але владоможці їм сказали, що вони різні, що вони чужі. І вони повірили, проголосували на референдумі за самостійне існування…

З 2006 року Сербія і Чорногорія – дві незалежні республіки. Чорногорія зі своїми рекреаційними багатствами і Сербія як адміністративний, промисловий центр. Чорногорія, котра окрім алюмінієвого заводу в столиці Подгоріці немає промислових об’єктів, однак чи не на кожному квадратному метрі – християнська святиня і безмежний рай для туристів, відпочиваючих зі всього світу.

«Селами Чорногорії напередодні референдуму ходили «грошові міки» і платили по 20-50 євро за те, аби місцеві мешканці голосували за відділення від Сербії. А люди, котрим грошей завжди бракувало, які втомлені та залякані постійними збройними конфліктами, не противились і продавали своє майбутнє», - зітхає Мілош, мешканець чорногорського гірського містечка Колашин. І сербська мова - державна, і в магазинах всі товари сербського виробництва, і в душі у чорногорців, з котрими довелося спілкуватися, ностальгія за спільним минулим.
А серби за старою звичкою вважають Чорногорію рідною, близькою, своєю…

Мені це до болю нагадало те, що намагаються зробити політикани в Україні. Нагадує ту прірву, куди кидають наш нарід напередодні, під час та між виборами. І моторошно стає, коли бачиш те, до чого може дойти політична, економічна боротьба. І знову замислилась, невже ми настільки слабкодухі, аби знову і знову піддаватися беззмістовним заявам та порвокаціям популістів? Невже ми не бачимо, що лише в єдності, соборності та неподільності наша сила та поступ?

Опубліковано
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=173438&Itemid=42

Столична провінція

2010-01-06T16:13:00.002+02:00

Його столичне життя помістилось в двох великих згортках… Рівно п’ять років тому він, молодий та простакуватий, приїхав підкоряти столицю.

Там, в провінції, він подавав надії, мав хист, був, як-то кажуть, «перспективним». А столиця, таких як він, лускає, мов зернятка. Враз, - і з перспективного він перетворюється на охоронця в супермаркеті, котрий в селі під Києвом орендує з друзями халупку. Розбиті надії штовхають його до пляшки, до прірви. Йому вже 32: ні сім’ї, ні грошей. Стоп! Додому, швидше додому. Там, нехай в провінції, але своїй, відкриє він власний бізнес. Він буде робити своє містечко столицею провінції…

Мільйон чи два, таких як він, столичних провінціалів, щодня штурхаються в метро, чумакують недільним Хрещатиком, співають «Києве мій» на День міста, купують «Київський торт» рідним, приїжджаючи додому. І кажуть рідним: «Ще трішки і я таки підкорю «нездоланну» столицю». Та, почасти, виходить навпаки.

Всім столичним провінціалам присвячується…

Опубліковано
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=170879&Itemid=42

Просто прості слова

2010-01-06T16:10:00.002+02:00

Коли пишеш про політику, кажуть – брудною справою і словоблудством займаєшся. Коли пишеш про правові чи соціальні проблеми – патетикою, бо од того нікому не легше і всі проблеми давно відомі, їхнє постійне обмусолювання ніякої користі ані суспільств, ані окремо взятій громаді, ані конкретному індивіду не принесе: бюрократи посміються, люди поспівчувають, а віз ні на йоту не зрушиться.

Коли ж починаєш закликати до моральності, до людяності, до совісті, кажуть – моралізаторство та абстракція. Де в світі, побудованому на грошах, марнославстві та швидкості знайдеться час та місце для гідності. Зась казати про любов, вдячність, благородство тощо. Засміють же!

Так про що писати, питається? Про вбивства, нещастя, п’яного міністра, тверезого президента, економіку в кризі, нову брошку прем’єра?
А може люди вже скучили за невигадливими, але гарними, близькими, тими, що долають нароблені роками негативу фільтри байдужості та відстороненості, словами? ЛЮБЛЮ, ЩАСТЯ, РАДІСТЬ… Просто прості слова…

Опубліковано
http://imi.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=175515&Itemid=42

The Soviet «scar» on the face of Europe

2010-01-05T23:53:00.000+02:00

Walking dawn Berlin, evidently you will notice a symbolic soviet «scar» — the line that has remained after the falling of Berlin wall – 45-kilometre sign of cold war between democratic West and socialistic East. Here and there a symbolic line stretches the asphalt with inscription the «Berlin wall 1961-1989». There was democracy on one side of the wall. On the other - was totalitarianism. On the West the most important value was a human, on the East - the system. On the West ones built welfare and happiness, on the East - communism.

Nowadays Berliners and guests of the city crosses this symbolic border absolutely safely and freely thousand times during the day. But 20 years ago it was practically impossible and mortally dangerous. Hundreds, thousands, ten of thousands were convict for the attempt of escape on the western part of Berlin. Historians cannot count amount of murdered and arrested till now.

Twenty years after falling of the Berlin wall Berlin became a symbolic city in which under the concrete flags of the Berlin wall hid all socialistic system from Alps to Ural.

However some kind of nostalgia for the past flies in the midair. Along the line of the Berlin wall you can find a man wearing the uniform of the soviet officer who will put you a stamp on any document (somebody offers a hand, leg and other parts of body) - approving that you really have visited German Democratic Republic. It costs 5 euro. And there are long queues to that man. But nothing to hide - the Berlin wall is a symbol of Berlin.

European faith of Ukraine

But the wall lined up in the hearts of Ukrainians by soviet machine is not so easily pursued to destruction, as concrete walls are. The more careful and rep work is needed here. We have been working on it already 20 years - brick stereotypes, conventions, fears. We try to destroy, to rebuild everything that divided the world into two poles. Unfortunately, it is needed a lot of things to do to reach the final reconciliation . But consciousness of people changes. Point of view already is not limited to the native edge. Millions of Ukrainians live, study, work in the other states – members of the EU. They see their life, adopt values, traditions. They tell about it to their relatives, friends, neighbors here, in Ukraine. Now they aren’t afraid to go out on the streets to protest, to defend their rights and liberty, when their rights are repressed. Orange revolution of Autumn, 2004 proves it. They begin to understand that they are able to change local-authority (presently local communities become more active). They are able to defend its own, native. The collectiveness as the main value removes. The individualistic and democratic standards become more acceptable and profitable.

But what Ukrainians have to do first of all? At first it is needed to do Ukraine stable, confident, united. The State with effective European like law and state power system. Than Ukraine will become European itself. Because such its fate.

«I love Ukraine, but can not live here. Here you can only survive and exist, but in any way not to live. I want to live and develop myself», - many Ukrainians says so and goes out their Motherland. Indeed, lawlessness, defenselessness of citizens, total corruption had been tired of all already. That all came on after the falling the communism. But nobody can build democracy at once. It is impossible. It is hard, painstaking work.

On July, 16 passed 19 years from that time, than Ukraine proclaimed Declaration about its state sovereignty and independence. From this date we count our way to the European family. Yes, we partly step back, however certain direction of motion remains the same - the events of revolutions of the end of 1989 and in 2004 proves it.

— We were young and romantic. We believed in the future of the Ukrainian state, — Slava tells, the participant of revolutionary events of 1990’s in Kyiv. - We, students of the main universities of Ukraine, went out the streets, protested, demanded to change soviet system, to proclaim independence. It was the first mass meetings. We wanted to do something, as our neighbors had done – in Czechoslovak Republic, Poland. We wanted to clean out our beloved Ukraine from communists. We wanted and now want to live in European Ukraine. Just after falling of the Berlin wall and other events in socialistic Europe in 1989 year USU (Ukrainian Student Union) had been founded. And USU became the wheel of all democratic changes. And all small student mass meetings or actions afterwards outgrew in the enormous action of starvation in autumn 1990 ( October, 2-17). Events in Socialistic part of Europe pushed nationally «conscious» young people to more active actions. We believed – only if Ukraine has unstuck from the USSR, everything will go easily and in the right European way. But how exactly build the state nobody knew, and did not think about it. Mainly — to change the system...

«Hot heads» were ready to take guns, to ride tanks against Communistic party, and if in Ukraine state power operated more hardly, victims would be inevitable, because there were a lot of those who was eager to «die for an idea». Observers and participants of events in Chernivtsi of late 89’s - beginning of 90’s say that there were only approximately five percents those, who took part in the events, with consciousness the purpose they fight for, five percents were not quite mentally healthy, and other – tired of deficit, empty pockets and «communism» soviet people. They were hard workers, who simply wanted normal human life. This was it.

Unfortunately, until this time Ukraine remains on the crossroad – where to go, which system select? But from each of us depends the future of Ukraine. But one is obvious - the faith of Ukraine is certain European. At least, because the center of Europe is located exactly in Ukraine, nearby Rakhov, on the Zakarpattya region.

…Pessimists assert that all goes wrong, optimists believe in the European future of Ukraine, and realists take patience. They know - one desire to get to the European family is not enough. It needs us to realize ourselves as Europeans, to be responsible for own fate and country. And also it is needed to compel the state and power to consider with interests and necessities of citizens. And we must go through this thorny way. Such our historical faith. To be European!

Нотатки мандрівниці

2010-01-01T20:25:00.001+02:00

Після кількагодинного очікування-обнюхування на Рава-Руській митниці ми в’їхали до Польщі. Чисті, освітлені та, що незвично, рівні дороги несли автобус “Львів-Варшава” до столиці Речі Посполитої. Обабіч красувалися заквітчані польські садиби. Була 6 година ранку. Варшава прокидалась...

Переводжу годинник на годину назад, купую квиток на проїзд у міському транспорті на 7 днів за 32 злотих (64 гривні), випиваю філіжанку кави за 6 злотих (12 гривень) і прямую відкривати для себе Варшаву. Місто кос-тьолів, парків, садів та пам’ятників. Місто, котре на 85% було зруйноване німцями в роки Другої світової війни і старанно відбудоване за старовинними фотокартками та кресленнями. Місто, де почиває серце Шопена, де щонеділі під відкритим небом в королівському парку Лазенки безкоштовно для всіх бажаючих звучать його безсмертні твори у виконанні відомих піаністів. “Пшепрашам”, тобто “вибачте”, чути з усіх боків. Місто, де в кожному дворику є капличка Діві Марії і щоранку, йдучи на роботу, поляки просять її благословення. Місто, де мешканці люблять і шанують свою історію, традиції та країну. Місто, де миють вулиці з милом, де на кожному кроці стоять біотуалети. Місто, де муніципалітети змагаються між собою за те, хто краще піклується про свої громади.
Там поліцаї викликають не острах, а відчуття захищеності. Зокрема у мене, людини, котра має законні підстави перебування та візу. Зрозуміло, що у тих, хто там перебуває нелеґально, відчуття однозначно інші. Однак зараз все більше і більше українців вибирають леґальні шляхи в’їзду та роботи в Польщі (навіть під консульствами вишиковуються поляки-працедавці, котрі зацікавлені в українських робітниках).
І все-таки я впевнена, що красивішого міста, ніж Чернівці, немає. А милішої країни, ніж Україна, й бути не може. Бо тут живу, тут народилась. Адже все добре, що є там, може бути і у нас, коли ми станемо насправді европейськими, коли почнемо вимагати у чиновників, а не просити, коли ми викорінимо з себе раба і станемо господарями не тільки власного життя, але й своєї країни. І дико мені було чути від львівських заробітчанок у Варшаві, наскільки Україна погана, а Польща хороша і те, що повертатися на Батьківщину не збираються. Однак хто, як не ми, українці, має почати таки відбудовувати нашу державу?

Ненароджені

2009-12-30T01:20:00.004+02:00

Є такі думки, які набиваються купкою в голові, вже майже визрівши до якоїсь ідеї. Майже… Але ти, за нейменням часу, потрібного стану душевного чи матеріального, змушена їх знищити або ж вони вмирають самі по собі. Така їх доля – померти ненародженими. А вони могли б визріти в нову теорію, в нове твердження чи сумнів… в нове!

Та думко-ідея приречена. Бо в неї немає змоги народитись. Їй немає виходу. Вона злякалась бути непочутою, незрозумілою, непотрібною, незатребуваною. І ти думаєш - а чи варто взагалі напружуватись, аби її як слід виліпити. Чи може легше її позбутися, викинути без, як кажуть люде, «мук творчости»?
Отак й блукають ненароджені думко-ідеї. Буває, правда, що стукають знову до голови, але вже знесилені, слабкі. Без поживного ґрунту їм важко мужніти, зростати, боротися за життя, за шанс бути народженими...
А якби дати їм другий шанс? А якби винайти можливість ті всі ненароджені думко-ідеї обмізкувати наново? А якби всі вони народжувались? Чи був би тоді світ навколо нас таким, як зараз? Ви тільки задумайтесь, скільки думко-ідей гинуть щомиті, скільки недоношених винаходів, теорем блукають лабіринтами світу ідейного? А ми товчемося в минулому, в світі матеріального. Криза нових ідей та пропозицій вже багато десятиліть стукає в двері сучасній цивілізації. Можливо, настануть таки часи, коли люди почнуть виходжувати свої думко-ідеї і дадуть їм вихід…
Надія Вірна